Володар чорного поясу 5 дану з карате та майстер спорту з карате, неодноразовий призер та чемпіон України та міжнародних турнірів, семиразовий чемпіон Європи та дворазовий чемпіон світу, президент Миколаївської міської федерації з карате та обласного представництва з карате, тренер-викладач з карате. І це далеко неповний список досягнень і захоплень нашого колеги Дмитра Каморкіна, старшого охоронця центрального офісу в Миколаєві.
Історію Дмитра могли б написали наші литовські колеги-піарники, якби в дитинстві він разом із родиною не переїхав з Клайпеди до Миколаєва. І таких «якби не» в його житті чимало. Здається, що чи не кожне досягнення відбувалось не завдяки, а всупереч долі й обставинам.
«Через вроджену ваду серця лікарі ще в дитинстві забороняли мені займатись будь-яким видом спорту. Проте я був дуже активною дитиною, багато чим цікавився. Бажання грати, скажімо, у футбол було сильнішим за будь-які заборони. Спочатку навіть 10 хвилин давались важко, але я поступово збільшував навантаження. Грав у футбол, потім спробував себе в боксі, дзюдо, греко-римській боротьбі. Загалом подобалось, але відчував, що це не зовсім мій вид спорту.
У 14 років, коли вступив до ПТУ, познайомився з карате. Тоді це був ще заборонений вид спорту. Ми займались, можна сказати, підпільно, не їздили на змагання. Десь на початку 90-х років заборону було знято, я записався до місцевого миколаївського клубу», – розповідає Дмитро.
Далі були тренування, місцеві змагання, навчання в Севастопольській академії східних єдиноборств і служба в армії, де Дмитро отримав травму хребта – настільки серйозну, що був паралізований. Здавалося б, що це точно кінець не лише спортивній кар’єрі, а й взагалі повноцінному життю. Але ж ми пам’ятаємо про правило «якби не».
«Коли я лежав у госпіталі, мені до рук потрапила книга Валентина Дикуля. У радянському союзі він був досить відомим діячем: також мав травму хребта і розробив комплекс вправ, які допомогли йому відновитись на 100%. Часу в мене було багато, я почав виконувати вправи – зайвими вони в будь-якому разі не були б», – згадує наш колега.
Чи це магія вправ, чи вроджене бажання розкрити свої потенційні можливості і надможливості, але Дмитру вдалося не лише знову встати на ноги, а й повернутись на татамі. Брав участь у змаганнях з різних видів карате: безконтактне, легкий контакт, повний контакт, зі зброєю тощо. Їздив як на великі українські турніри, так і представляв країну на чемпіонатах Європи та світу:
«У мене був настільки великий азарт і бажання випробувати свої сили, що я міг на одному змаганні виступати в 4, а іноді в 9 категоріях. З одного кубка міг привезти 8 медалей. Втомлювався – неймовірно! Але заряд емоцій, який отримував, перекривав усе! Згодом переключився на один вид карате, який зараз визнаний як олімпійський вид спорту. Востаннє виступав на Чемпіонаті світу в 2017 році. Тоді мені було 43 роки, і я вирішив, що вже час завершувати спортивну кар’єру».
Кінець спортивної кар’єри не означає, що Дмитро склав руки. Навпаки: вивчив та опанував нову професію – особистий охоронець, брав участь у відповідних чемпіонатах, є сертифікованим інструктором з підготовки охоронців. Зараз очолює Федерацію карате Миколаєва та Миколаївської області, тренує молодь.
На запитання «Що вам особисто дав спорт і карате зокрема?» Дмитро відповідає так:
«У дитинстві я був хворобливим, повненьким, мене часто зачіпали, брали на кпини. Займаючись спортом, я не просто зміцнів фізично, але й морально. Що найважливіше. Тепер я вже міг дати здачі своїм кривдникам, але мені це було не потрібно. Спорт дає впевненість у собі, міцний стрижень, виховує дисципліну. А ще – повагу до інших людей. Я вважаю, що перш ніж завдати болю іншій людині, ти маєш відчути його на собі. І той, хто хоч раз відчув, не буде завдавати його іншим.
Також він підштовхує тебе до руху вперед, постійного розвитку, перемоги над самим собою. Є такий пан Танака, якого знають і шанують каратисти. Він казав: «Майстер – не той, хто став чемпіоном, а той, хто підтвердив це звання». Протягом усього життя я ставив перед собою такі цілі: щоразу досягати кращого результату. Думаю, це допомогло мені в спортивних досягненнях і житті».
P.S. Є ще одна, не пов’язана зі спортом, історія, яку ми просто не можемо оминути увагою. Уже не перший рік Дмитро займається волонтерством. Раз на тиждень, незважаючи на постійні обстріли та небезпечну територію, їздить у Херсонську область, допомагає цивільним речами та медикаментами. Також постійно на зв’язку з місцевими волонтерами та військовими, для яких збирає медикаменти та все необхідне під їхній запит. Якщо ви маєте бажання долучитись до ініціативи Дмитра, звертайтесь безпосередньо до нашого колеги.
Більше історій про наших дивовижних НІБУЛОНівців ви можете прочитати в розділі «Кар’єра», зокрема про музиканта Володимира Шиманського, майстра з виготовлення шкіряних гаманців Олександра Ровнягіна, майстриню handmade виробів Вероніку Базиняк та майстер-шефа з виготовлення солодощів Віту Марченко.
