Лідіївські фантазії «Солідарності»

4 листопада 2014
Джерело: Прес-центр
Інформаційні випади у бік ТОВ СП «НІБУЛОН» ведуться постійно і дуже часто співпадають у часі з виборчими кампаніями, хоча сама компанія у політичних процесах участі не бере.

На фото – жнива у філії «ДП "Лідієвське"» компанії «НІБУЛОН».

Частина I

Лідіївські фантазії «Солідарності»

Але тут є одна особливість: якщо інші «війни» проти підприємства Героя України Олексія Вадатурського можна назвати ситуативними (скажімо, показова багатомісячна епопея з судном «Preventer»), то у Всеукраїнській громадській організації «Загальноукраїнський трудовий рух – Солідарність» (далі – ВГО «ЗТР – «Солідарність») на такі епізоди не розмінюються. Всю свою енергію вони спрямовують на боротьбу з тими, хто, за їх твердженнями, «загарбав, узурпував, відібрав» (мова про те ж село Лідіївка Доманівського району Миколаївської області). Хоча ще кілька років тому, 2010-го, один з теперішніх  «борців за справедливість» Семен Луценко під прапором такого собі ВГО «Взаємодія та успіх» (керівник – В. О. Кобзар) підбурював лідіївчан до незаконного страйку – очевидно, розраховував на наслідки 2005 року, коли були спроби зірвати посівну кампанію у «ДП «Лідієвське». Не вдалося.

Зрештою, у Луценка й не могло нічого вийти з того задуму. По-перше, лідіївчани зрозуміли свою помилку, зваживши на терезах, з одного боку, свої робочі місця, пристойну в районі заробітну плату, підтримку з боку компанії соціальної сфери села, і, з другого, демагогію у стилі Остапа Бендера, яка, за словами тих же селян, набила оскому. По-друге, взаємодія (Луценка з Кобзарем) не принесла успіху у юридичному плані: суди всіх інстанцій визнали недостовірною «кобзареву» інформацію про «НІБУЛОН» і змусили голову «Взаємодії та успіху» відшкодувати моральні збитки.

Якщо довго і без успіху бити в одну точку, історія обов’язково повторюється як фарс. Луценко ж вирішив шукати успіху з ВГО «ЗТР – «Солідарність». А сама громадська організація з мізерним масштабом (первинні організації – лише в Києві та Лідіївці) і безрозмірними амбіціями не могла пройти повз Семена Миколайовича – треба ж попіаритися  на чомусь «резонансному». А заодно розворушити пасивну громадськість – чомусь не виходять широкі маси лідіївчан на масштабні акції протесту проти «безчинства узурпаторів, загарбників, злодіїв» і т. д. в особі керівника компанії Олексія Вадатурського. Заспокоїлись навіть ті, хто колись їздив до столиці з антинібулонівськими плакатами, намальованими на Чорноморському суднобудівному заводі за розпорядженням сумнопам’ятних братів Чуркіних. Просто ніколи за роботою у господарстві, де на фермі утримується високопродуктивне стадо іноземної селекції, а технічний парк оснащений переважно імпортною технікою. Що, зрозуміло, забезпечує високу урожайність, отже й немалі гроші в сімейний бюджет. Якщо додати інфраструктуру соціальної сфери, підняту «НІБУЛОНом» з руїн, можна зрозуміти, чому тут – не пожежа, а тління «народного гніву» пана Семена і кількох його однодумців, включаючи власну сім’ю.

…Історія створення і розвитку «ДП «Лідієвське» добре відома. Це була перша філія, створена у «НІБУЛОНі», пройдено різні періоди її розвитку, а сьогодні це один з кращих підрозділів компанії. Але ж існує ВГО «ЗТР – Солідарність», яка має однойменний інтернет-ресурс і щомісяця публікує «викривальні» матеріали про компанію. По причині відсутності нових «фактів» у них принципово нічого нового:  прийшов у процвітаюче село «аграрний барон», все розвалив, позбавив людей законного права на землю, знищив могутній народно-господарський комплекс передового (доманівцям про це легше судити) колективного господарства «Лідіївський». Мабуть, належало б аргументувати фразу: «у змові з керівництвом району відібрав землю у місцевих селян, позбавивши їх і їхніх нащадків майбутнього». Прокуратури усіх рівнів, суди при всіх владах (а це важливо) визнали такою, що відповідає українському законодавству, діяльність компанії «НІБУЛОН» у даному селі. І це важливий аргумент, враховуючи те, що силові органи буквально затероризували підприємство перевірками. Просто це не вкладається у «стрункий логічний ряд»  Луценка, Віктора Нестеренка та інших активістів ВГО «ЗТР – Солідарність».

Власне, історія і факти. У 1994 році («НІБУЛОН» тоді тут ще не працював) лідіївчани на загальних зборах вирішили перейменувати колгосп «Лідіївський» і взяти землі у колективну власність. Проект роздержавлення земель був затверджений Сухобалківською сільською радою. Пізніше селяни почали звертатися у компанію «НІБУЛОН», до Олексія Вадатурського з проханням прийняти господарство до складу підприємства. Дуже важливий момент: ініціатива йшла від лідіївчан, зверталися вони неодноразово – для О. О. Вадатурського це мало бути першим кроком у розбудові підприємства. Тим більше, безглуздо у цьому контексті виглядають формулювання на зразок «загарбав землю, позбавив її селян, земельний барон, феодал…»

Знову ж, на зборах відмінили рішення про перейменування господарства, звернулися до сільської ради із заявою про відмову від колективної власності на землю і права постійного користування землею та клопотали про надання ССГП «НІБУЛОН» земельної ділянки для організації філії з метою виробництва сільгосппродукції. Далі – два договори: один – про передачу у власність компанії основних фондів і ТМЦ (для погашення кредиторських боргів лідіївського господарства), другий – про передачу основних засобів.

Ще одна обставина, яка вказує на безпідставність звинувачень Олексія Вадатурського з боку ВГО «ЗТР – Солідарність». Перед прийняттям цих рішень лідіївці одержали детальні роз’яснення спеціалістів по земельному законодавству. Загальні збори колективного господарства «Лідіївський» проводили чотири рази, спеціалісти обласного управління земельних ресурсів, юристи, керівники району селян попередили, що вони, прийнявши рішення про входження до структури «НІБУЛОНу», не зможуть одержати держакти на землю. Тому мають вирішувати обдумано і зважено. У липні 1996 року «НІБУЛОН» одержав акт на право постійного користування землею із земель запасу (а не видерті у селян, як стверджує Луценко) – згідно з нормою тодішньої редакції Земельного кодексу України.  А на початку 2002 року набрав чинності новий Земельний кодекс, відповідно до нього компанія одержала 2 629 гектарів в оренду для товарного сільгоспвиробництва.

З того часу (з 1996 року) «ламані через коліно» (як стверджують «солідаристи») лідіївські селяни досить непогано почувають себе у нібулонівській господарській структурі. На зборах 07 вересня 2010 року мешканці Лідіївки ще раз підтвердили правильність свого рішення. Потім приїхали до Києва із заявою: «Думка Луценка – це не думка громади. За ці роки ми жодного дня не пошкодували про своє рішення передати землю «НІБУЛОНу». Компанія створила майже 200 робочих місць із достойною зарплатою».

«Чия земля? – аграрного барона Вадатурського!» – так «творчо» переробили дійсність «громадські діячі»: «…І лише в 2003 – 2004 роках, коли селяни почали організовано добиватися права на землю, Вадатурський О. О., злякавшись, повернув землю у Державний фонд і переоформив уже право оренди землі, але не у селян, а у держави».  Навіщо в черговий раз чесно констатувати той факт, що «НІБУЛОН» прийшов у Лідіївку на землі запасу (селяни на загальних зборах добровільно відмовилися від права на землю), а формат оренди зумовлений положеннями нового Земельного кодексу. Тобто, за чинним законодавством, компанія має земельні відносини тільки з державою. Але ж тут руйнується сама ідея «викривальних» статей…

Один з підзаголовків «повісті» звучить так: «Честь, гідність, ділова репутація».  Але чому в лапках? Честь, совість, гідність, репутація людини, ділова репутація – це вони подають у науковій обгортці, у вчених-соціологів запозичили. Наприклад: «Ділова репутація людини – нематеріальне благо, яке являє собою,оцінку діяльності особи з точки зору її ділових якостей, як і яким методом людина здійснює свої дії для досягнення певної мети». Виходить, 43 філії «НІБУЛОНу» у 12 регіонах України, унікальний експортний термінал у Миколаєві, понад 20 новозбудованих елеваторів і перевантажувальних терміналів, нібулонівский флот – єдиний сучасний вантажний флот в Україні на сьогодні, будівництво суден на власному суднобудівно-судноремонтному заводі «НІБУЛОН», прорив країни у першу шеренгу світових експортерів зерна (завдяки і компанії Олексія Вадатурського) – не результат ділових якостей «зернового спекулянта» і «аграрного барона»… Тоді що?

Методи, якими досягається мета. Можливо, у свідомості «активісти» ВГО «ЗТР – «Солідарність» вважають, що такі результати досягаються якимось іншим, тільки їм відомим шляхом. Але тут питання: чи є авторитетні у світі люди і інститути такими ж авторитетними для авторів цих «викривальних» текстів? Ось факти. Нещодавно Європейський Банк Реконструкції і розвитку виділив кредит для «НІБУЛОНу» на суму 130 мільйонів доларів – на виробничу діяльність. Панам Нестеренку, Луценку і іншим «борцям» зі згаданої громадської організації має бути  відомо: ЄБРР надає кредити тільки ретельно, протягом тривалого часу перевіреним компаніям. Це – як величезний рентген, що «просвічує» усі напрями діяльності підприємства, аж до інтерв’ю з працівниками окремих служб і підрозділів. А потім вже приймає рішення про надання кредиту. Це – питання довіри. У 1998 році (за тим же принципом) кредит «НІБУЛОНу» (вперше українській аграрній компанії) на суму 5 мільйонів доларів надав Світовий банк. Найбільші фінансові інститути Європи і світу, під гарантії урядів держав, наприклад, Данії, надають кредити «спекулянтові, який вивозить зерно». І не шкодують про це.  А що, гноїти лишки на необладнаних токах (адже на сьогодні в Україні бракує сучасних капітальних ємкостей для зберігання зерна)? Про такі речі незручно говорити, адже всі зерносіючі країни серйозно змагаються за своє місце на світовому ринку зерна. І «НІБУЛОН» для України в цьому питанні – провідний.

Повірте, компетентний у цьому президент Європейського Банку Реконструкції і Розвитку (ЄБРР) Сума Чакрабарті, людина, для якої компанія «НІБУЛОН» не сват, не брат, а суб’єкт кредитування, до того ж, сумлінний: «Досвід роботи ТОВ СП «НІБУЛОН» і його унікального інвестиційного проекту з розвитку інфраструктури зернового ринку України, а також по відновленню судноплавства по Дніпру та інших ріках дуже важливий для забезпечення продовольчої безпеки у регіоні. ЄБРР дуже зацікавлений у поширенні кращого досвіду ведення бізнесу серед своїх клієнтів».

Посол Швейцарії в Україні Крістіан Шененбергер з ним солідарний: «Робота компанії «НІБУЛОН» є показовим прикладом успішного бізнесу, який приносить у країну валюту, платить усі податки і при цьому ще й займається далекосяжними стратегічними проектами».

А ось  заява керівника департаменту сільського господарства ЄБРР Жиля Меттеталя: «Ми вже ведемо з компанією переговори про кредитування чергових інфраструктурних проектів «НІБУЛОНа». Ми пишаємося тим, що працюємо з такою компанією, однією з кращих компаній в Україні».

Президент Української аграрної конфедерації Леонід Козаченко: «Завдяки участі «НІБУЛОНа» в продовольчих програмах ООН кожен аграрій, який поставляє зерно на його елеватори, може стати учасником глобальної боротьби з голодом».

Це, власне, до питання про репутацію компанії та її незмінного керівника Олексія Вадатурського, яку ставлять під сумнів Семен Миколайович із соратниками. Лідіївчан уже не обдуриш, вони тут, на місці – і в цьому понятті добре розбираються. 

А що, власне, являє собою ВГО «ЗТР – «Солідарність»? Тут варто зайти на її сайт «Солідарність». У розділі «Контакти» аж… три контакти і дві адреси. У Києві, по вулиці Курчатова, 14, у кабінеті № 14 засідає всеукраїнська ВГО, у тому ж кабінеті – Київська міська організація на чолі з Віктором Івановичем Нестеренком. На жаль, колишній керівник, Віктор Горобчук – нині покійний, а третій контактер (він же функціонер) – Семен Миколайович Луценко – із села Лідіївка Доманівського району. Для «всеукраїнської» – занадто скромний формат. А може, він влаштовує Семена Миколайовича: яка різниця, під яким прапором воювати з «НІБУЛОНом»?

Але вага будь-якої організації визначається справами. Таких у ВГО «ЗТР Солідарність» дві. Перша (а може, друга – після «НІБУЛОНу») – говорити про проблеми українського заробітчанства за кордоном. Говорити взагалі, не більше… Друга – власне, Олексій Вадатурський і його компанія, безумовно, у контексті «лідіївської драми», а ще точніше, з позиції інтересів Семена Луценка.

У «Повісті про аграрного барона Вадатурського» мав би бути один автор, зі своїми аргументами, з міцною позицією, аргументацією. А тут… Мало що перемелені давно фантазії, так ще й кругову поруку нагадує… Така собі «колективна відповідальність».  Одна «серія» – Віктор Нестеренко, друга – член правління організації Б. Антонюк, третя – взагалі правління ВГО «ЗТР Солідарність», ще одна – те ж правління, звернення до ЗМІ.

Виходячи з історії і фактів, самому Семену Миколайовичу особисто та його родині вкупі гріх скаржитися на «феодалізм» чи «баронство» Олексія Вадатурського. Ось заява на ім’я гендиректора «НІБУЛОНу», датована 27 вересня 1999 року: «Прошу виписати мені гроші на купівлю будинку в сумі 9 тисяч гривень». Гроші «виписали». На основі резолюції О. О. Вадатурського 16 жовтня 2000 року Семену Луценку було надано безвідсоткову цільову позику на суму 7 тисяч гривень (якщо хто пам’ятає 2000-й, оцінить величину суми). Подивимося список тих, кому видана безвідсоткова позика за п’ять років – з 1996-го по 2000-й. Всього – 46 чоловік, позики, в основному – 200, 300, 500 гривень, приблизно два десятки позичальників – по 1-3 тисячі. І лише одному С. М. Луценку – 7 тисяч гривень. Один побічний, але красномовний факт: у 1999 році вже менше лідіївчан брали позику, а суми – 250-850 гривень.

Згідно з договором, позика мала повертатися протягом 5 років частинами – або утриманням 50 % відсотків місячної заробітної плати, або внесенням готівкових коштів у касу в сумі не менше 116 гривень. А 01 липня 2001 року Семен Луценко пише заяву: «Прошу не утримувати з мене позику у зв’язку з хворобою з 1.07.2001 року по 1.07.2002 року». На що була резолюція гендиректора «НІБУЛОНу»: «Призупинити утримання позики до відновлення працездатності». У цьому контексті виникає запитання: а що ж все-таки «здер» О. О. Вадатурський особисто з пана Луценка, «кріпака» і «знедоленого селянина»?

Луценка і соратників турбує сільський клуб. З якого дива? За останні три роки компанія вклала у соціальні проекти Лідіївки 270 тисяч гривень, розмір орендної плати за землю тільки за 2013-14 роки склав 1,59 млн грн, а починаючи з 2006 року сума перерахувань до місцевого бюджету склала 4,75 млн грн. Щорічно майже 200 громадян, колишні члени КСП колгосп «Лідіївський», додатково отримують соціальну виплату від компанії, сума якої з 1999 по грудень 2014 року становитиме майже 6,6 млн грн… А загалом за останніх десять років «НІБУЛОН» вклав в соціальні проекти та об’єкти інфраструктури нашої держави понад 70 мільйонів  гривень. Майже «по-феодальному»…

А ось якби ВГО «ЗТР – Солідарність» повним складом побувала у сусідньому з Лідіївкою селі…  Колись був клуб, а тепер за чагарниками до того, що від нього лишилося, можна дістатися лише  вузенькою стежкою. Виконком сільської ради засідає у будівлі з вибитими шибками – який там клуб… Правда,  на сайті «Солідарність» цей сюжет відсутній, мабуть, ніякого принципово «ідеологічного» інтересу не являє.

Чергова історія «боротьби з «олігархом» Вадатурським». Можна було б не зважати, траплялося й не таке. Але симптоматично – у масштабі країни. Більшість громадських організацій сьогодні взяли на себе відповідальність, ще не «притерлися» їхні стосунки з владою, якість якої хочуть змінити і громадські активісти. Кожен несе свою ношу: компанія «НІБУЛОН» – соціально-економічну, громадські організації – суспільну, і скрізь багато нерозчищених стежок. А ВГО «ЗТР – Солідарність» вперто торує недорогим коштом «третій шлях» – без зусиль, без відповідальності, без хоч мінімальної користі для країни, зате не без користі для «борців» певного зразка.

Частина II

Черговий «факт» – стара брехня

Способи і методи «борців за справедливість» дуже прості. Був би комп’ютер під рукою. Достовірність, доказовість і аргументованість не мають значення, бо віра в силу демагогії і фальсифікацій більше надихає Семена Луценка і його чергових «однодумців» на творчі досягнення. На часі – довгий (і, здається, безкінечний)  інтернет-«серіал» про «аграрного барона» – таким Семену Миколайовичу і Ко видається Герой України Олексій Вадатурський. Тут треба уточнити: тільки їм, бо лідіївці уже давно живуть за правилами економічно і соціально благополучного господарства – нібулонівської філії «ДП «Лідієвське». А широкому всеукраїнському загалу потрібна правда, а не вимисли. Брехнею суспільство, даруйте, вже перегодоване.

Автори чергової (вже п’ятої!) частини винесли на розсуд читачів такий собі «факт 2». Втім, він міг бути і № 5, 8, 10, і -2 чи -6… Бо нічого нового у «викривальних» зусиллях немає. Все те ж саме, що і в попередніх «частинах»: магнат Вадатурський знедолив селян, відібрав їхню землю, матеріальності цінності – основні засоби виробництва, розвалив до того квітучу соціальну сферу. Надуманість цих заяв безліч разів підтверджена не тільки у засобах масової інформації, у розповідях самих селян, але й у висновках органів прокуратури, у рішеннях судів. Щоразу, програючи «битву», Семен Миколайович (він чомусь називає себе у множині: «селяни села Лідіївка») скаржиться на недосконалість судової системи. Вона й справді недосконала, тільки не у випадку з Луценком. Він і його соратники дійсно, як кажуть, перейшли межі…

«Борці за справедливість» (а фактично, за виправдання свого існування як організації), мабуть, не розуміють, що, розпалившись, працюють проти себе ж. Бо підробка і фальсифікація – це досить конкретні речі. Варто процитувати з сайту «Солідарність»: «10 жовтня 2013 року на Вадатурського О. О. за заявою мешканців с. Лідіївка відкрито кримінальне провадження за фактом зловживання службовим становищем і підробки документів». А далі – цікаво, у стилі наперсточників…

У «факті № 2» розміщено витяг… ні, не з документу, а уривок з тексту, і його можна розуміти як завгодно. Знову цитуємо: «Слідчий СВ Доманівського РВ УМВС України в Миколаївській області ст. л-т Архипенко А.М., розглянувши матеріали досудового розслідування…

Встановив:

Протягом квітня(!) 1996 року службові особи ССГП «Нібулон», перебуваючи в адміністративній будівлі КСП (!) «Лідіївський», в селі Лідіївка Доманівського району Миколаївської області, оформили завідомо неправдивий документ – протокол загальних зборів КСП «Лідіївський»… від 29.04.1996р., згідно якого загальні збори КСП «Лідіївський» прийняли рішення про відмову від права колективної власності на землю і звернення з клопотанням до сільської ради про надання земельної ділянки ССГП «Нібулон» для організації філіалу з метою виробництва товарної сільськогосподарської продукції і насіння, відміну прийнятого рішення загальних зборів колгоспу «Лідіївський» про створення КСП «Лідіївський» та погодження передачі основних засобів виробництва КСП «Лідіївський» до ССГП «Нібулон».

Для точності передачі тексту збережено деякі граматичні і стилістичні моменти. Але не у цьому справа. Попередньо авторами «серіалу» підкреслено, що таким чином «слідство визнало факт початку злочинних дій». Насправді ж, це шулерство з боку «борців» проти «НІБУЛОНу». У факсиміле над процитованими рядками – лише слова: «Місто (село) Доманівка  «08» червня 2014 року». Під наведеним текстом кадр (випадково) вихопив лише пару рядків з продовження тексту. Насправді, «визнання факту початку злочину» немає, бо і вгорі і внизу тексту є те, що вказує на відмову у правомірності претензій. Процитований текст є лише формальною, не констатуючою факт частиною: слідчий не стверджує про «завідомо неправдивий  документ», а передає зміст заяви «селян Луценка». То що ж тоді наперед неправдиве?

Маніпуляція з текстовим документом сподобалася авторам «повісті про Вадатурського» ще раніше: цей же витяг вони використали у «факті 1». Криза жанру все таки змусила соратників Семена Миколайовича зайнятися самоплагіатом.

По суті, не так це вже й складно – вихопити (та й то – неакуратно) із цілісного тексту те, що тобі вигідно – і можна вважати, правда у тебе в кишені… Тільки ця «правда» обертається проти тих, хто її краде. У згаданому тексті неодноразово зустрічається назва КСП «Лідіївський» (хоча точніше було б – «КСП колгосп «Лідіївський»). ВГО «ЗТР – Солідарність» впевнено  називає  те, що  у своїй «боротьбі»  заперечує – саме існування цього КСП. Якщо вже схопилися за  текстову «вирізку», тоді де ж логіка? Ще раз цитуємо: «…службові особи ССГП «НІБУЛОН», перебуваючи в адміністративній будівлі КСП «Лідіївський»…» Так що то було, адже, знову ж таки, це твердження – на основі заяви Миколи Семеновича, вибачте, «селян». Якось виходить: це ми господарство так називаємо, а насправді воно таким не є.

Ми невипадково акцентуємо на даній  темі, бо Луценко і Ко вважають, що це та «бомба», яка може підірвати «НІБУЛОН» у Лідіївці. Насправді вона спрямована проти них самих. Дивно?  Аж ніяк.

Дуже важливо, аби автори «серіалу про магната» нарешті усвідомили (а заодно й переконали тих кількох, хто їм ще вірить), що компанія «НІБУЛОН» та Олексій Вадатурський ніякого відношення до перипетій у «Лідіївському» не мають. Це без участі нібулонівців 05 березня 1994 року на загальних зборах колгоспу «Лідіївський» селяни прийняли рішення про перейменування господарства у колективне сільськогосподарське підприємство (КСП) колгосп «Лідіївський», отримання у колективну власність землі, прохання до сесії Сухобалківської сільської ради щодо виділення земель у колективну власність.

Через рік, у лютому 1995-го, на загальних зборах КСП колгосп «Лідіївський» було погоджено Проект роздержавлення земель КСП «Лідіївський», розроблений Миколаївською філією Інституту землеустрою Української академії аграрних наук. До речі,   в антинібулонівській «повісті» звучить досить загрозливо: «При цьому необхідно було встановити осіб, які видали Державний акт на право колективної власності на землю неіснуючій юридичній особі, яка не була створена, та прийняти рішення стосовно встановлених осіб». А може, взятися спочатку за селян, які прийняли рішення взяти землю у колективну власність, Миколо Семеновичу? У Проекті роздержавлення, як складова частина документу – рішення загальних зборів від 05.03.1994 року.

«Як могли загальні збори неіснуючої юридичної особи 29.04.1996 року відмінити рішення загальних зборів колгоспників колгоспу «Лідіївський» про створення КСП? Як могли селяни відмовлятися від землі, яка їм не належала? Як могла утворитися ліквідаційна комісія КСП, яке не було створене?» – ось які питання непокоять Луценка і Ко. Ніби мова про різні села і різних людей…

Зауважимо, що тоді, 1994-го, двадцять років тому, законодавство йшло «з коліс», мало хто знав, як ним користуватися. Поняття «перейменувати колгосп в КСП» і «створити КСП» з точки зору «букви» далеко не всі сприймали так, як це виглядає сьогодні. У світлі цього не зайвим, мабуть, буде перевірити на логічне мислення авторів даного «серіалу».

Колгосп – з державною формою власності на землю, КСП, згідно з рішенням зборів, – з колективною власністю. Як могли селяни відмовлятися від землі, яка їм не належала? – турбуються «захисники знедолених лідіївчан». Мабуть, велика їм подяка від селян, які,  за  логікою «солідаристів», весь цей час лишалися колгоспниками, а земля постійно була у державній власності. Тож, за логікою пана Луценка, на якій землі «НІБУЛОН» створив філію ДП «Лідієвське»? За якою логікою Олексій Вадатурський «знедолив» чи то сотню, чи сотні лідіївських сімей (у тексті «повісті» – різні варіанти)? Компанія прийшла у 1996 році на землю з державною формою власності – це факт. І спочатку одержала право  постійного користування із земель запасу, а згодом – оренди.  

А факт, він тому і факт, що відрізняється від вигадки. Можна тільки уявити, як спеціалісти ССГП «НІБУЛОН» «протягом квітня» сидять в адміністративній будівлі КСП (?), викручують руки цілому селу і фальсифікують протокол №4. В якому, до речі, є такий пункт: «відмінити раніше прийняте рішення загальних зборів колгоспу «Лідіївський», що відбулися 05.03.1994 та 10.02.1995, про перейменування колгоспу «Лідіївський» у колективне сільськогосподарське підприємство колгосп «Лідіївський».  Далі – про добровільну відмову від земельної ділянки, яка належить на правах колективної власності, та, знову ж, на підставі положень Земельного кодексу, а потім – і про клопотання щодо надання земельної ділянки ССГП «НІБУЛОН» для організації філії. Чому про це клопотали селяни, якщо відмовилися від права власності? Земля ж відходила у державну власність, у землі запасу… Бо вже тривалий час просили керівництво «НІБУЛОНу» взяти село і господарство під своє крило.

Ще одна вигадка «повістярів»: «Головний життєвий принцип О. О. Вадатурського у його підприємницькій діяльності – постійно вибудовувати систему взаємовідносин з владними органами». Та громадськості добре відомо, яких утисків компанія зазнавала із самого початку свого існування. Причому не з боку якихось «диких» рейдерів, а саме від владних органів, які володіли повним силовим інструментарієм такого тиску – починаючи з пожежно-санітарних служб і закінчуючи прокуратурою, міліцією, СБУ… Чого варта «висока» пропозиція з найсолідніших  кабінетів: поділитися половиною бізнесу в обмін на монопольне становище на ринку зерна. Хто у цьому хоч трохи розуміється, здогадався, що  «НІБУЛОН» мав погодитися на знищення конкурентів тими ж засобами, якими хотіли знищити і його. Ясна річ, Олексій Вадатурський відкинув таку заманливу перспективу, що потягло за собою масові перевірки, аж до відкриття кримінальної справи. Наприклад, працівники СБУ годинами допитували молодих співробітників компанії.  Активісти з ВГО «ЗТР – Солідарність» можуть собі уявити, що означали перевірки, скажімо, у якійсь нібулонівській філії? Попри те, що  організацію діяльності підрозділів компанії відзначають як зразкову, перевіряючі органи мали конкретне завдання і мету: знайти хоч що-небудь, за що можна зачепитися. А далі треба було розкрутити механізм знищення підприємства чи його вимушеного продажу, отже, заробіток і соціальну підтримку могли втратити багато  тисяч родин (але що до того «захисникам»?). Як бачимо, з подібних планів нічого не вийшло.

Що надто турбує пана Луценка та його соратників? Те, що Олексій Вадатурський захищає власну честь, гідність і ділову репутацію. Турбуються опоненти, можливо, від  нерозуміння цих дуже важливих категорій, і це вже не їхні особисті проблеми, бо маємо справу з потоками бруду на адресу людини, якій довіряють в багатьох країнах світу. Ми вже наводили високі оцінки діяльності Олексія Опанасовича і його підприємства з боку представників світових і вітчизняних економічних, фінансових інститутів, бізнесових кіл. Правда, ВГО «ЗТР – Солідарність» тут задніх не пасе. Її «абсолютно не цікавить ділова репутація організації «НІБУЛОН», керованої Вадатурським О. О. Це його бізнес і він професійно, можна сказати, феноменально з ним справляється. В цьому панові Вадатурському потрібно віддати належне».

«Віддавши належне» О. О. Вадатурському в цьому аспекті, автори «повісті» відмовляють йому у  не менш важливому – у захисті честі і гідності, що відбувається, звичайно, в ході судового процесу. На це має право кожна людина. Виявляється, можна робити деякі речі і «нічого мені за це не буде»? Так вважає пан Луценко, він же – «селяни села Лідіївка». Така собі дрібниця – публічні висловлювання «борця за справедливість». Взагалі, людськими правилами заведено, що кожне слово треба підтверджувати фактами, інакше це кваліфікується як наклеп. Абсолютною нісенітницею є те, що «Вадатурський видає умовний пай… оформляє спонсорську допомогу, аби платити менше податків». Довго думали?

Соціальна програма села Лідіївка, хід її реалізації – не секрет особисто для Семена Миколайовича Луценка, якщо він мешкає саме у Лідіївці Доманівського району Миколаївської області, а не в якійсь іншій Лідіївці. Почнемо з «безземелля». Всі бажаючі одержали сукупно до 3 гектарів для ведення селянського і підсобного господарства,  реалізувавши своє право на землю. Те, що виплати матеріальної допомоги та щорічні соціальні виплати з 2013 року підвищено з 3 % до 4 % нормативної грошової оцінки землі (з 1999 року близько 6 мільйонів гривень), що постійно надаються безвідсоткові позики, в інтерпретації Луценка і Ко виглядає як «грабунок селян». Зрештою, до категорії «окозамилювання» вони, не замислюючись, відносять відновлення роботи місцевої школи, виплату зарплати вчителям, відремонтовані, освітлені сільські дороги, відроджені будинок культури, дитячий садок, водопровід до кожного двору… З 2006 року від компанії у вигляді податків надійшло понад 4 мільйони гривень.

Як би не намагався пан Луценко представити події в іншому світлі, але лідіївці мають добру пам’ять і його домисли про «зруйнований тваринницький комплекс, вивезену, розкрадену сільгосптехніку» не витримують навіть слабкої критики. Бо пам’ятаються фактично металобрухт замість тієї «техніки» у переднібулонівський  період, примерзла до підлоги худоба… Критики «НІБУЛОНу» обурюються тим, що в Лідіївку прийшла високопродуктивна імпортна техніка, що напівживе вітчизняне поголів’я замінила, знову ж таки, високопродуктивна імпортна худоба. Права на «квасний патріотизм» ніхто ні у кого не відбирав, але до чого тут широка громадськість? Чому вона має гадати, яким чином «НІБУЛОН», реалізуючи соціальну програму в Лідіївці, намагається уникнути сплати податків? Тут Семен Миколайович і сам собі навряд чи щось пояснить.

Реальне володіння земельним паєм навряд чи є гарантією благополуччя селян. Це окрема тема, тим більше (вже всоте про це говориться) компанія «НІБУЛОН» ніякого відношення до питання розпаювання землі в Лідіївці не має. Якби активісти ВГО «ЗТР – Солідарність» відірвалися від клавіатури і проїхалися доманівським краєм, то зрозуміли б, наскільки розмір соціальних виплат, діяльність у соціальній сфері «Лідіївського» вигідно відрізняються від становища в багатьох інших селах. Не кожен фермер, взявши землю в оренду, так само бере на себе серйозну відповідальність за вирішення соціальних питань.   Чудова фраза з «повісті» про Олексія Вадатурського: «Жителі с. Лідіївка хочуть жити не «умовно», а в реальному житті за реальними законами України». Реальне життя, за Семеном Луценком, це – жебрацькі місцеві бюджети, розбиті дороги, відсутність водопроводу, розвалені ферми (була б ферма у Лідіївці, якби не «НІБУЛОН»?), зламана техніка. Треба зізнатися:  такого ще немало по наших селах.

Біда в тому, що ні Луценко, ні його соратники не обтяжують себе аргументами, а потім обурюються рішеннями судів на предмет захисту гідності і честі. Очевидно, ці категорії для них – абстракція. Чого варті такі «перлини».

«У керівництві «НІБУЛОНу» працюють усі злочинці…» Подібне навіть не коментується, оскільки подібна заява, мабуть, під захистом відомих тільки Луценку «реальних законів України».  За що О. О. Вадатурському присвоєно звання Героя України, переймається Семен Миколайович? Невже потрібно знову говорити про історію компанії, яка постійно йшла проти течії, культивувала в Україні цивілізовані правила ведення бізнесу і зробила багато для того, щоб наша держава стала у передні ряди аграрних партнерів…

«Обікрав  Україну, вивозить зерно…» Та всім відомо, що кожна, без винятку, держава світу прагне збільшити експорт своєї продукції: це – надходження до державного бюджету і, що головне, валютний приріст. Україна нічим не відрізняється у цьому, мабуть, тільки зерновим багатством. А з точки зору внутрішнього забезпечення у країні немає проблем, експортуються лишки збіжжя. Це, власне, лікнеп, та просто цікаво, як ВГО «ЗТР – Солідарність» розпорядилася б українським зерном…

Якби у своїх творіннях активісти цієї громадської організації опиралися тільки на реальні  факти, Олексій Вадатурський і компанія «НІБУЛОН» вже забули б про її існування. Бо «серіал»  закінчився б, так і не почавшись. Але особливість подібних  фантазій «борців за справедливість у Лідіївці» у тому, що вигадки можна експлуатувати по колу і довго. Будемо сподіватися, що якась межа все ж є. 

Прочитали: [2345]
Останні новини
20 серпня 2019
Офіційно повідомляємо, що ТОВ СП «НІБУЛОН» не має на території Російської Федерації будь-яких рахунків, майна чи підприємств.
16 серпня 2019
Сьогодні, 16 серпня, на вантажному причалі філії «Голопристанська» ТОВ СП «НІБУЛОН» відбулось завантаження несамохідного судна найсмачнішими та з сертифікатом якості херсонськими кавунами і динями, які вже вночі відправляться до Києва.
Вгору